Цьогоріч наша держава широко відзначає 65 років звільнення України від фашистського ярма. Та за рік перед тим, у 1943-му, відбулася непересічна подія в житті Церкви – звільнення від атеїстичного ярма.

У переддень 74-ї річниці Предстоятеля Української Православної Церкви ми запитали у Блаженнішого Владики, які події він вважає найголовнішими у своєму архіпастирському служінні, чим болить та опікується його серце сьогодні та які спогади пов’язані в нього з повоєнними роками.

Спогади повоєнних років

– Ваше Блаженство, цього року Україна відзначила 65-ту річницю визволення від фашистів. Владико, Ви людина, яка пережила цю війну. Які найяскравіші спогади з воєнних чи післявоєнних часів Ви зберігаєте?
 

– Звичайно, перші мої спогади саме з післявоєнної пори. Тоді люди принесли величезну жертву, захищаючи людство та його історію. Хочу спочатку нагадати, що після революції і аж до 1943-го року Церква була в гонінні, її хотіли відкрито знищити – і духовно, і фізично. Я пам’ятаю День перемоги – який це був радісний, пасхальний день! Усі обнімалися, сміялися та плакали від щастя. Це був такий силенний всенародний підйом, у тому числі й у зверненнях до Бога. Молилися за тих, хто поклав свої життя за свободу та майбутнє, визволив людство від фашистського полону. Тож ця дата – 9 травня – була щороку дуже урочистою. Люди раділи й вітали один одного з тим, що нарешті звільнили нашу країну та інші держави від фашистських загарбників.
І після війни вирував якийсь надзвичайний позитивний сплеск! Лунали по селах пісні, справлялися весілля, хрестини. Хоч у кожній домівці не було чи то батька, чи то брата -кожна родина поплатилася за велику перемогу – та все одно було таке піднесення, радісне сприйняття життя! У тому числі, була дуже високою прихильність до Церкви. У 1943 році Сталін уперше прийняв делегацію Руської Православної Церкви і дав дозвіл скликати Помісний собор, бо теж розумів, що Церква у визволенні країни відіграє не другу-третю роль. Тоді ж генсек звернувся до слухачів по радіо, назвавши їх усіх братами та сестрами. І з тієї пори стало легше для Церкви. Народ двічі дякував Богові: за звільнення від фашистів і за звільнення від атеїзму, що душив Церкву.

– Ваше Блаженство, Ви служили і за радянських, атеїстичних часів, і сьогодні несете архієрейський послух. Чим відрізняються наші часи в позитивному чи негативному сенсі від радянських?
– Наші часи відрізняються тим, що все-таки ми маємо нехай відносну, але свободу, яку гарантує нам Конституція нашої країни. Це щодо віросповідання громадян нашої держави: всяка Церква є незалежною від держави, держава від Церкви. І такі умови зовсім по-іншому впливають на людей, які тільки-но приходять до церкви; ті ж, що вже ходили до церкви, отримують упевненість у майбутньому. Бо навіть дуже віруюча людина все одно залишається людиною слабкою в моральному відношенні і в плані сприйняття тих обставин, у яких Церква живе і виконує свою місію. І тоді, за радянських часів, люди молилися також активно. І ця молитва допомогла нам у тому, що ми вижили і маємо сьогодні, слава Богу, свободу віри: можемо сповідувати яку хочемо віру, можемо взяти участь у місії Церкви, у доброчинності – не тільки в богослов’ї, але й у соціальному служінні.

 

Про віхи у житті та про сучасне священство
 

– Ваше Блаженство, 17 років Ви Предстоятель Української Православної Церкви. Які головні події за цей час відбулися у Вашому житті, можливо, у житті Церкви?
– Головна подія – це, звісно, Харківський собор, який обрав моє недостоїнство очолити в ці сурові часи розділень Православну Церкву в Україні. Поступово вселялися мир і спокій, бо Церква не дуже часто їх мала, якщо навіть подивитися в історичному розрізі. І також це звернення людей до Бога, саме молодих людей, які тільки шукають істину, які знаходять її, беруть активну участь у житті парафій нашої Церкви.
– Коли Ви звертаєтеся до випускників духовних шкіл, то завжди говорите про необхідність власного прикладу священнослужителя. Що б Ви побажали сучасним священикам, які несуть сьогодні послух на парафіях чи в монастирях?
– Мати смирення, вчитись і вчитись, щоб кожному священику бути людиною, яка могла б проповідувати Євангеліє і захищати мораль у нашому суспільстві, а також допомагати людям цю мораль здобувати.
– Ваше Блаженство, іноді люди, на жаль, спокушаються поведінкою священика. Що можна сказати тим, у кого виникають сумніви з цього приводу, які ставлять певні запитання? І, можливо, хтось у такий спосіб так себе виправдовує і не йде до Церкви?
– Звичайно, священик повинен бути на висоті і творити Божу волю, бо він слуга Господній. Волю ж людську він освячує і просвіщає. Через те треба молодим людям, що збираються прийняти священство, бути до себе дуже уважним. Можна учитись церковному життю і також не нехтувати ніякими науками. Це потрібно для того, щоб бути людиною сучасною, розвиненою і особливо – віруючою. Якщо священики будуть хорошими, то буде хорошою й уся Церква, парафії. Бо хвалити Бога довіряють Церкві в основному всі, але також чекають від Церкви нового служіння. І де ж краще навчитися молитві, ділам во спасіння нашої душі, як не у свого парафіяльного священика, з яким ми разом намагаємось молитися, проповідувати Христа, допомагати людям виконувати Закон Христовий?
– Сьогодні Церква реально увійшла в життя суспільства та громадян. Чим вона має бути для людей, яким є головне служіння Церкви в сучасному світі, суспільстві?
– Церква має своє служіння відповідно до євангельських Христових заповідей і взагалі змісту та значення Святого Письма. Що повинно бути на першому плані, так це проповідь Христа. Але проповідь може бути красивою та вишуканою словесно, а в житті ми не матимемо жодного старання постигнути заповіді Христа і на їхній підставі будувати особисте і суспільне життя. Через це від священика багато вимагається. І сьогодні ці вимоги набагато серйозніші, ніж, наприклад, до війни чи навіть у період війни. Бо настав новий час, і Церква повинна дати служителів на всій ниві церковній. І це вона робить через духовні, дитячі та парафіяльні школи. Вона старається і надалі має прагнути цього. Священик же повинен запалювати вогонь Христового світла у душах людських і допомагати робити це іншим людям.

Чим болить душа

– Ваше Блаженство, про що сьогодні Ваші думки, переживання, Ваші молитви?
– Звісно, про Святу Церкву, Святе Православ’я, яке нині перебуває в особливо важкому стані в нашій країні останнім часом. Але ми сподіваємося і я молюся завжди, щоб, дійсно, наближався той час, про який Христос каже: «Буде єдиний пастир і єдине стадо» (Ін. 10, 16). Дай Боже, щоб це збулося, але на основі канонічних понять, Передання, святих апостольських Правил. Це те, що ми маємо, чим дорожимо і чим живе сьогодні наша Церква.
Бесіду вів протоієрей Георгій Коваленко

Матеріал підготувала Вікторія Кочубей