Нас постійно намагаються «з’єднати» з відлученим від Церкви Михайлом Денисенком, хоча з ним не тільки наша, але й будь-яка Православна Церква навіть переговорів вести не може. Про це сказано і в липневому зверненні ієрархів більшості Православних Церков світу до Президента України. Про це ж розмірковує Блаженніший Митрополит Володимир в інтерв’ю прес-службі УПЦ.
– Ваше Блаженство! У громадсько-політичному житті протягом останніх місяців відбулося багато подій. Обрано керівництво парламенту, сформовано коаліційний уряд. Чого Ви очікуєте від нових органів влади?
– Зрозуміло, як і все суспільство, злагодженої, творчої та продуктивної роботи. Можна довго створювати й руйнувати коаліції, домовлятися і відкидати домовленості, обирати й переобирати. Це все добре, демократично. Але ж сама демократія нікого не годує. А годують праця і піт. Важливо, щоб усі гілки влади думали про головне: трудящу людину та створення умов для її ефективної роботи.
– Консолідація влади стала можливою завдяки універсалу, навколо якого й досі тривають дискусії.
– Я позитивно оцінюю цей документ. Якщо ви проглянете наші звернення і заяви, починаючи з 2004 року, то в них є постійний заклик до влади й політичних лідерів шукати шляху до примирення та єдності. Називати один одного «силами зла», «ворогами України», «страхіттям» і «бандитами», битися до останнього – це саморуйнування суспільства та країни. Спаситель закликав мати мир між собою. Шкода, що ми робимо очевидні й потрібні кроки лише тоді, коли відступати далі нікуди. Думаю, що універсал і робота над ним дали змогу кожному з тих, хто підписав, побачити в опонентах партнерів, а не супротивників. Головне, суспільству було продемонстровано, що владна еліта уміє не тільки сваритися і викривати, але й домовлятися в ім’я народу та країни.
– Проте релігійний пункт універсалу викликав різку негативну реакцію Церкви.
– Реакція цілком прогнозована. Вирішуйте самі: збирається круглий стіл, на якому державні діячі, політики, поети, фізики та лірики обговорюють питання, якою має бути Церква в Україні, приймають рекомендації. При цьому думку самої Церкви не тільки не питають, її навіть не запрошують на обговорення. Це ми вже проходили, коли політбюро ухвалювало рішення відносно Церкви, а ОДПУ і НКВС їх виконували. Церква в Україні така, яку їй дав Господь. Вона тисячу років виконує свою спасительну місію на нашій землі. Розкол – це внутрішня справа Церкви, і долається він методами церковними, про що й сказано в заяві Священного Синоду УПЦ. Ніяким політичним універсалом примирити людину з Богом неможливо. Вражає інше: сьогодні, коли Церква намагається прийти людині на допомогу в сферах, якими вона опікалася споконвіку (притулки, дитячі будинки, в’язниці, лікарні, школи, армія), ми постійно зустрічаємо перешкоди, нам вказують на конституційні положення про відділення Церкви від держави і школи від Церкви. Ми зіштовхнулися не з допомогою держави Церкві, а втручанням в її внутрішні справи, що й викликало відповідну реакцію.
– Але ж наші розколи – політичні. Вони виникли в результаті політичного тиску, як це було з УАПЦ, або протизаконних дій і свавілля влади. Генеральна прокуратура двічі намагалася зняти з реєстрації УПЦ КП як незаконно створену організацію, і кожного разу влада (президент Кравчук і президент Кучма) не дозволяли цього. Чому в Болгарії влада, яка здійснила церковний розкол, виправила свої помилки (у розкольників не тільки відібрали незаконно використовуване майно, але й навіть заборонили називатися Православною Церквою), а у нас не бажає цього робити?
– Очевидно, тому що ми продовжуємо жити не за законами, а за політичною доцільністю. Як у радянські часи, коли закони декларували одне, а на практиці робилося зовсім інше. Доцільно виконувати закон – виконуємо, недоцільно – не виконуємо. Наприклад, ось вже понад десять років влада не хоче виконувати рішення вищих судових інстанцій України про повернення нам захоплених бойовиками кафедральних соборів у Рівному і Луцьку. Тут і круглих столів проводити не треба, а слід виконувати рішення. Державна влада багато що могла б зробити для єдності православ’я в Україні, якби просто виконувала закони і зобов’язання, прийняті перед європейськими структурами, щодо повернення репресованій Церкві експропрійованого майна, зняття всіляких перешкод для соціального служіння Церкви, поверненню їй статусу юридичної особи і так далі. Проте наполегливо цього не робить. Зате нас постійно намагаються «з’єднати» з відлученим від Церкви Михайлом Денисенком, хоча з ним не тільки наша, але й будь-яка Православна Церква навіть переговорів вести не може. Про це сказано і в липневому зверненні ієрархів більшості православних церков світу до Президента України.
– Але ж розкол необхідно долати. Коли буде видно результати роботи спільної комісії УПЦ і УАПЦ?
– З обох сторін є бажання і прагнення до єдності. Ми єдиновірні й єдинокровні брати, і трагедія мучить усіх. Рвали по-живому, багато накопилося образ і взаємних претензій. Заліковувати рани завжди довше, ніж їх завдавати. Необхідні терпіння та мужність, треба навчитися йти на поступки і прощати. У цьому процесі мають бути задіяні не тільки ті, хто ведуть переговори, але й самі громади, тоді бажана єдність буде органічною.
– Але громад УАПЦ у двадцять разів менше, ніж УПЦ. Чи можна в такій ситуації вважати рівноцінними сторони діалогу? Говорять, вони готові приєднатися хоч завтра, лише б УПЦ розірвала свої зв’язки з Руською Православною Церквою?
– Для Бога однаково цінне велике й мале стадо, і навіть одна людина. Ми завжди були відкриті для переговорів, важливо, що УАПЦ ухвалила рішення їх відновити. Коли УАПЦ виникла, в Україні був екзарх Руської Православної Церкви. Сьогодні статус УПЦ більше, ніж автономна (незалежна) Церква, але менше, ніж автокефальна (самоочолювана). Це дає змогу враховувати інтереси і тих громад, які свідчать про бажання повної незалежності УПЦ, і тих, хто цінує тисячолітню єдність з Руською Православною Церквою. Але найголовніше, ми були й залишаємося законною частиною єдиного Вселенського Православ’я. У діалозі з УАПЦ теж слід шукати формули, які б враховували інтереси всіх і відповідали канонам Вселенської Церкви. Що ж до УПЦ КП, то доки її очолює відлучена від Церкви людина, ніякого діалогу з нею ми вести не можемо. Про це я неодноразово говорив і Віктору Андрійовичу.
– Як Ви ставитеся до того, що влада повсюдно раз на квартал і на великі свята ініціює спільні молитви всіх конфесій за Україну? Молебні, святкові прийоми і концерти проходять і в Софії Київській.
– Наші священнослужителі беруть участь, але моляться, звичайно, окремо. Я не знаю, як в інших релігіях, але Українська Православна Церква вже тисячу років щоденно, а не лише у свята, молиться за нашу країну, народ, воїнство і владу, і не на площах, а в святих церквах перед престолом Божим. Храм святої Софії, Премудрості Божої – це храм Христа Розіп’ятого. Це найстародавніша наша православна святиня, побудована великим князем Ярославом Мудрим, канонізованим нашою Церквою. Його історія трагічна, як трагічна й історія нашого народу. Він багато раз руйнувався, проте православні завжди прагнули відновити його, вдихнути життя, щоб лунало в ньому слово Боже.
– Митрополит Макарій загинув, прямуючи до нього?
– Так, священномученик Макарій, Митрополит Київський загинув дорогою з Вільно, де знаходилася тоді кафедра Київських митрополитів, до Києва, куди він віз кошти, зібрані для відновлення зруйнованого храму святої Софії. Після встановлення в Києві радянської влади рішенням реввійськради Софіївський монастир було експропрійовано у Православної Церкви; спочатку його передали самосвятам-липківцям, яких революційна влада вважала союзниками у боротьбі з Церквою, а потім його перетворили на музей. Насельники монастиря були репресовані. Свята Софія, як і всі наші монастирі – це кладовище: і в головному храмі, і на території впродовж століть ховали православних священнослужителів, ченців та мирян. Молитися там можна і потрібно, але влаштовувати на могилах прийоми, банкети й концерти, навіть на честь видатних дат, не варто. Ми все ж таки сподіваємося, що храм святої Софії, як і інші стародавні храми столиці, повернуть законному власнику – Українській Православній Церкві, й кияни зможуть молитися під час богослужінь у своїх святинях.
– Міська влада оголосила про виділення 200 земельних ділянок під храмове будівництво в столиці. Як Церква в цьому братиме участь?
– Це ініціатива чудова, і ми її підтримуємо. На мою думку, дуже важливим було б спробувати відновити історичний вигляд нашого міста як колиски східнослов’янського православ’я, всесвітнього центру православного паломництва. Київ унікальний не тільки своїми вражаючими красою ландшафтами, Дніпром, але й тим, що є найдавнішим духовним центром східних слов’ян, матір’ю всіх їх міст. Історики підрахували, що за часи радянської влади в столиці було зруйновано 145 православних храмів і церковних пам’ятників, які зводилися багатьма поколіннями. Може, насамперед варто відтворити деякі з них? Я думаю, тут може бути широке поле для плідної співпраці Православної Церкви і столичної влади.
– Сьогодні православну громадськість хвилює оприлюднений Мін’юстом проект закону, що передбачає скасування головних православних свят як державних.
– Міністерство юстиції, наскільки я знаю, не має права законодавчої ініціативи. Я думаю, цей законопроект не пройде не тільки через парламент, але й через Кабінет Міністрів. Різдво, Великдень – це не тільки наша історія, це наша тисячолітня традиція, свята, які об’єднують весь народ. Греко-католики і протестанти святкують його за православним календарем. Незрозуміло, задля чого такі законопроекти взагалі пишуться?
– Щоб бути ближче до Європи.
– Не думаю, що Європі ми потрібні такими – знеособленими і без власної ментальності. Навпаки, спільний європейський дім, в якому наша країна знаходиться, ми маємо збагатити своєю неповторною культурою і традиціями.
Бесіду вів Василь Анісімов